"— Якщо ти вважаєш мене демоном — будь ласка, я не заперечую." - Ден Браун, "Втрачений символ"
пятница, 18 октября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Нещодавно читала твір Миколи Хвильового "Кіт у чоботях" на одному українському сайті ( не вказую щоб не звинуватили в рекламі) у повному розмірі. Я зараз не буду писати довге висловлювання про новелу, скажу лише, що мені сподобалось. Мене шокували коментарі моїх однолітків (твір вивчається за шкільною програмою 11 класу). Я опублікую їх тут. Орфографія і мова збережені. Дівчинка Таня пише: " але то дебільне! я вопше нічо не поняла". Давайте подумаємо логічно. Шановна Таню, якщо твір визнаний класикою української літератури і ним захоплюються мільйони людей, а ви чомусь не зрозуміли, то, може, не твір дебільний, а ви деградуєте? Ну що ж, у кожного свої критерії.Тепер теж зватиму дебільним все, що мені не зрозуміле. Читаю далі. Вельмишановний пан Никита висловився так: " много старых украинских слов которые не в обиходе! фразеологизмы! и вообще никакой логики! я давно такую хрень не читал! и по этому сдавать ЗНО(". ЗНО? Щиро сподіваюсь, що ви його не здасте. Україні потрібні освічені люди, а не люди з "вищою освітою". Далі - взагалі шок неперевершений Юра теж знайшов спосіб самовираження : "Е**ть. Слава Богу, что этот Хвильовый застрелился. Одним е**натом меньше. Такое писать может только человек с раком мысли или врожденными проблемами с психикой". Прекрасно, пане Юра, прекрасно. "Рак мысли" кажете? Цікавенька хвороба, не чула про таке. Я б побажала вам застрелитись прямо зараз, але не опускатимусь до такого. Нижче - Коронованный Клоун вважає, що " жуть,муть и скукота". Мабуть, в підворотні з пляшкою спиртного веселіше, так? Користувач з милим іменем Илия, дуже компетентний в питанні освіти і культури волає "полный бред... ИдиотскаЯ программа!!!!!". Мене радує, що буква "Я" виділена. Самокритично. David приймає рішення: " Да, это один из величайших бредов украинской литературы. Мало того, что язык покалечен, так еще и смысла напрочь лишили... И это нужно для ЗНО. Даааа, лучше повеситься...". Ну що ж, Девіде. Вас ніхто не затримує. Вішайтесь. Я молтимусь за вашу душу. Але тут Девід передумав. Він знаходить однодумця і його звуть Константин. Діалог цих борців за щастя народу розчулив мене:Констанитин підтримує брата по ідеї:" Я полностью с Вами согласен. Сам не в восторге от системы образования. Все 10 лет я учился, повиновался и был прилежным учеником. В этом году я просто не хочу учится, у меня нет цели, меня ничего толком не интересует. Мне страшно представить, что после сдачи ЗНО я просто потрачу свою жизнь просто так занимаясь нелюбимым делом... Я не могу выбрать себе цель, поэтому все предметы у меня поехали... Может Вы поможете? "; David у відповідь втішає честолюбними надіями: " Константин, вот такие, как мы с вами, и должны изменить это государство к лучшему, так сказать вывести его на достойный мировой уровень и положить конец этой "разрухе" и беспределу. Сделать целью правительства не набивание кармана, а заботу о государстве в целом, о его населении и полноценном, правильном развитии.". Які ж милі правителі! Знаєте, Девід? Краще вже вам повіситись. Вибачте. Інуся скаржиться: "Кіт у чоботях, він же Жучок це ......... без 100 грам не обійтись))". Інуся, а ви ж в 11 класі. І це далеко не всі компетентні коментарі юних літературознавців. От якби не пили "100 грамів", не веселились в підворотнях, може і зрозуміли б про що йдеться. Я не кажу, що я щиро захоплююсь кожним українським поетом чи письменником починаючи від створення Господом світу. Були навіть випадки, коли я прмо заявляла: "Мені не подобається!". Але тут прийшла на поміч любов до історії. Просто був інший час. Інше життя. Ці рядки писані кров'ю. Ці рядки писані для нас. Так, вже старі, незрозумілі, затерті, але Живі. Не мертві, як ті, що п'ють "100 грамів". Хочу висловити подяку тим людям, які залишили адекватні коментарі. Щиро бажаю вам щастя і поменше зустрічей з отакими "літературознавцями". Бо їх, критиканів, ні на що не здатних, вистачає в кожній сфері.
суббота, 12 октября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Ну от.
Я втрачаю себе
там, де ніхто не чекав.
І хто тепер ідіот?
І хто тепер знов програв?
Сплетіння земних думок,
а хто ж казав
що далеко від цих тривог?
Рушиться власний світ,
вже пройдено той кордон,
падінням стає політ,
ні,
поверніть
мій звичний закон,
мільйон заборон,
колючий дріт,
навколо вікон.
Поверніть.
Життя-вітер.
Щодень просить
душу в жертву,
знаєте,
якщо так жити,
то краще
померти.
Маруся Мовчазна
Я втрачаю себе
там, де ніхто не чекав.
І хто тепер ідіот?
І хто тепер знов програв?
Сплетіння земних думок,
а хто ж казав
що далеко від цих тривог?
Рушиться власний світ,
вже пройдено той кордон,
падінням стає політ,
ні,
поверніть
мій звичний закон,
мільйон заборон,
колючий дріт,
навколо вікон.
Поверніть.
Життя-вітер.
Щодень просить
душу в жертву,
знаєте,
якщо так жити,
то краще
померти.
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
життя пішло на "ура".
з пам'яті дощами стираю літо,
так раптово закінчилась моя гра -
війна зі світом.
на вулиці жовтень вже восьмий день.
дощі-плащі, скрізь нестерпно мокро.
а я під гриміння метал-пісень
не почула як здохла.
я нию і мені сказали "по-менше думай"
хай так. я торкаюсь залізних воріт
і мене пронизує крижаним струмом
жорстокий світ.
я сьогодні вкотре програю війну,
я вже звикла до себе.
з самоненавистю знов засну,
втрачаючи небо.
завтра зранку знов втома,
я не висипаюсь цілком добровільно.
ламаюсь об асфальт життєвого аеродрому
вірно, але повільно.
з пафосом знов скажу:
"я - людина, втрачена для світу".
бо легше піддатися міражу,
ніж правильно жити.
так повзуть миті.
чи може навіть волочаться.
без правил простіше жити,
тільки
чомусь
не хочеться.
Маруся Мовчазна
з пам'яті дощами стираю літо,
так раптово закінчилась моя гра -
війна зі світом.
на вулиці жовтень вже восьмий день.
дощі-плащі, скрізь нестерпно мокро.
а я під гриміння метал-пісень
не почула як здохла.
я нию і мені сказали "по-менше думай"
хай так. я торкаюсь залізних воріт
і мене пронизує крижаним струмом
жорстокий світ.
я сьогодні вкотре програю війну,
я вже звикла до себе.
з самоненавистю знов засну,
втрачаючи небо.
завтра зранку знов втома,
я не висипаюсь цілком добровільно.
ламаюсь об асфальт життєвого аеродрому
вірно, але повільно.
з пафосом знов скажу:
"я - людина, втрачена для світу".
бо легше піддатися міражу,
ніж правильно жити.
так повзуть миті.
чи може навіть волочаться.
без правил простіше жити,
тільки
чомусь
не хочеться.
Маруся Мовчазна
понедельник, 07 октября 2013
17:58
Доступ к записи ограничен
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра
воскресенье, 06 октября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
"Просыпаюсь я как-то утром от головной боли (вчера хорошо отметили праздник) и настойчивого требования:
— Пап, ну пап, нам вчера сочинение выдали, и мне за него учитель ничего не поставил. Всем поставил, а мне нет. Давай я тебе его прочитаю. Пап, ну пап…
— Саш, с трудом говорю, давай потом (голова трещит), все равно сейчас ничего не пойму, даже слушать не могу.
Уломал он все-таки меня. Тема-то хоть, какая была — спрашиваю.
— Про природу надо было написать, я и написал по Лес и зайцев. …
— Ну, валяй…
Теперь постараюсь дословно пересказать само сочинение — чуть больше половины школьной страницы в линейку.
Итак. В одном лесу — начал Сашка, — построили завод, где из зайцев шили шубы (после первых слов, глаза мои стали сами собой медленно открываться).
И вот, когда на завод привели очередную партию зайцев, они решили организовать побег (перед глазами стали всплывать кадры из Освенцима... длинная вереница несчастных зайцев перед огромными заводскими воротами на фоне чадящих труб... Сознание стало проясняться).
Несколько зайцев собрались в кучку и стали обсуждать план побега. Было решено сделать подкоп под колючей проволокой и убежать в лес (не смотря на пульсирующую головную боль, я стал медленно складываться пополам... Подпольщики, блин).
И вот, когда подкоп был готов, несколько зайцев вырвались на свободу и быстро побежали в лес. По ним стали стрелять, но зайцы уворачивались от пуль. Тогда в погоню бросились охранники с собаками (естественно — столько шуб без разрешения убегает! Тихая истерика, ржать не могу, боюсь, голова расколется, слезы из глаз).
Один заяц долго петлял по лесу, и ему удалось оторваться от погони (судьба остальных неизвестна, возможно, что шубу из них носил кто-то из читателей данного письма. Всхлипы... сын, не продолжай — пощади!).
Наконец-то измотанный погоней заяц влетел на лесную полянку и упал на траву, тяжело дыша (спасибо тебе заячий бог, уберег, не дал сгинуть на заводе… мычание в подушку).
И тут зайцу на нос с дерева упал осенний желтый листик, заяц посмотрел на него (вы это представляете?) и сказал:
— КРАСОТА-ТО КАКАЯ!"
— Пап, ну пап, нам вчера сочинение выдали, и мне за него учитель ничего не поставил. Всем поставил, а мне нет. Давай я тебе его прочитаю. Пап, ну пап…
— Саш, с трудом говорю, давай потом (голова трещит), все равно сейчас ничего не пойму, даже слушать не могу.
Уломал он все-таки меня. Тема-то хоть, какая была — спрашиваю.
— Про природу надо было написать, я и написал по Лес и зайцев. …
— Ну, валяй…
Теперь постараюсь дословно пересказать само сочинение — чуть больше половины школьной страницы в линейку.
Итак. В одном лесу — начал Сашка, — построили завод, где из зайцев шили шубы (после первых слов, глаза мои стали сами собой медленно открываться).
И вот, когда на завод привели очередную партию зайцев, они решили организовать побег (перед глазами стали всплывать кадры из Освенцима... длинная вереница несчастных зайцев перед огромными заводскими воротами на фоне чадящих труб... Сознание стало проясняться).
Несколько зайцев собрались в кучку и стали обсуждать план побега. Было решено сделать подкоп под колючей проволокой и убежать в лес (не смотря на пульсирующую головную боль, я стал медленно складываться пополам... Подпольщики, блин).
И вот, когда подкоп был готов, несколько зайцев вырвались на свободу и быстро побежали в лес. По ним стали стрелять, но зайцы уворачивались от пуль. Тогда в погоню бросились охранники с собаками (естественно — столько шуб без разрешения убегает! Тихая истерика, ржать не могу, боюсь, голова расколется, слезы из глаз).
Один заяц долго петлял по лесу, и ему удалось оторваться от погони (судьба остальных неизвестна, возможно, что шубу из них носил кто-то из читателей данного письма. Всхлипы... сын, не продолжай — пощади!).
Наконец-то измотанный погоней заяц влетел на лесную полянку и упал на траву, тяжело дыша (спасибо тебе заячий бог, уберег, не дал сгинуть на заводе… мычание в подушку).
И тут зайцу на нос с дерева упал осенний желтый листик, заяц посмотрел на него (вы это представляете?) и сказал:
— КРАСОТА-ТО КАКАЯ!"
среда, 02 октября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Дивлячись фільм, чи читаючи книгу, я завжди найперше шукаю «свого героя». Сама по собі історія може бути нецікава, нудна і безглузда, але я пройду її до кінця зарази «свого» героя. Фільм «Амінь» , на щастя, не виявився нудним. Сюжет динамічний, яскравий і точно не дасть спати під час перегляду. Але улюблений герой все одно на першому місці.
Отже, доктор Рудольф Мюллер (хоча його так і не називали в фільмі) – той, без кого було б безнадійно погано. Мене захоплює його ідеальна витримка, впевненість в собі і без емоційність. Вміння, як він каже «приспати совість». Я не стверджую що це позитивна риса, але вона додає герою холодної ідеальності і, разом з тим витонченого шарму. А яка ж фантастично добра посмішка освітлює його обличчя у відповідь на таку ж посмішку дівчинку, яку він, власне, відправляє на смерть! Спокійно-впевнена манера говорити доводить до істерики співрозмовників доктора. Той хто спілкується з ним – завжди учень на фоні вчителя.
Наступний колоритний персонаж – Рікардо Фонтана. Не знаю чому, але з самого початку фільму його хочеться обійняти і пожаліти. Типовий трагічний герой – я відразу подумала що він помре, та ще й за власним бажанням. І тут не лише фактор героя фільму, а й фактор актора. Дії Рікардо часто необдумані і навіть нелогічні. Він довірливий, сповнений спів страждання до кожного, голоду справедливості і бажання самопожертви – в військових фільмах такі люди ловлять гранати руками замість того щоб заховатись. Але це просто жертва доброти. Рікардо Фонтана – не дурень, який нічого не тямить в житті, а геній добра схильний думати серцем, а не головою. Прагнення врятувати, допомогти, розібратись… Він «пробує життя на міцність» кожен день , кожен день відкриває по новому Бога і віру, заново сприймає світ і людей. Людина-пошук, людина-ентузіазм, одним словом Людина, а не овоч якому байдуже.
Курт Герштайн – третій головний персонаж. Чесно – мені він не подобається.Тобто хороший чоловік, есесівець навіть, але чогось йому бракує. В ньому ніби дві людини. Одна сильна і вольова, готово боротись – щось подібне до Фонтана – а інша тиха, боягузлива і залежна від чужої думки. «Ви вмієте розважити ідіотів. Чому ви стараєтесь бути таким популярним?» - справедливо запитує Мюллер. Та тому що доктор Курт Герштайн, володіючи блискучим розумом має занижену самооцінку. Ну ще він володіє рисою, якою наділяють всіх «безнадійних» героїв – любов до сім'ї.. І ще цікавий момент з поведінки Курта: побачив як спалюють євреїв – б'ється в поїзді головою об стіну. Ситуація, звісно, важка і трагічна… Але така реакція – не найкращий спосіб боротьби. Це прояв слабкості. До кінця фільму він навіть набереться певного героїзму, що не може не радувати.
Ще один чарівний персонаж, якого я не можу оминути увагою. Син Курта Герштайна. По-моєму, самий головний патріот в фільмі. Його патріотизму і Фюрер позаздрить. Жаль, що невідома його доля.
І логічне завершення. Чому ж посилилась неприязнь до євреїв? Рікардо Фонтана – загинув, а таких людей мало. Курт Герштайн повісився, а він же якраз почав мені подобатись! Дружина його залишилась без чоловіка, діти – без батька. Слід доктора загубився десь в аргентині. І все через євреїв, які так невчасно попались Герштайну на очі.І правда від них всі біди. Також обурює байдужа позиція церкви, союзників і всих боягузливих зануд, до яких звертається Герштайн.
Отже, доктор Рудольф Мюллер (хоча його так і не називали в фільмі) – той, без кого було б безнадійно погано. Мене захоплює його ідеальна витримка, впевненість в собі і без емоційність. Вміння, як він каже «приспати совість». Я не стверджую що це позитивна риса, але вона додає герою холодної ідеальності і, разом з тим витонченого шарму. А яка ж фантастично добра посмішка освітлює його обличчя у відповідь на таку ж посмішку дівчинку, яку він, власне, відправляє на смерть! Спокійно-впевнена манера говорити доводить до істерики співрозмовників доктора. Той хто спілкується з ним – завжди учень на фоні вчителя.
Наступний колоритний персонаж – Рікардо Фонтана. Не знаю чому, але з самого початку фільму його хочеться обійняти і пожаліти. Типовий трагічний герой – я відразу подумала що він помре, та ще й за власним бажанням. І тут не лише фактор героя фільму, а й фактор актора. Дії Рікардо часто необдумані і навіть нелогічні. Він довірливий, сповнений спів страждання до кожного, голоду справедливості і бажання самопожертви – в військових фільмах такі люди ловлять гранати руками замість того щоб заховатись. Але це просто жертва доброти. Рікардо Фонтана – не дурень, який нічого не тямить в житті, а геній добра схильний думати серцем, а не головою. Прагнення врятувати, допомогти, розібратись… Він «пробує життя на міцність» кожен день , кожен день відкриває по новому Бога і віру, заново сприймає світ і людей. Людина-пошук, людина-ентузіазм, одним словом Людина, а не овоч якому байдуже.
Курт Герштайн – третій головний персонаж. Чесно – мені він не подобається.Тобто хороший чоловік, есесівець навіть, але чогось йому бракує. В ньому ніби дві людини. Одна сильна і вольова, готово боротись – щось подібне до Фонтана – а інша тиха, боягузлива і залежна від чужої думки. «Ви вмієте розважити ідіотів. Чому ви стараєтесь бути таким популярним?» - справедливо запитує Мюллер. Та тому що доктор Курт Герштайн, володіючи блискучим розумом має занижену самооцінку. Ну ще він володіє рисою, якою наділяють всіх «безнадійних» героїв – любов до сім'ї.. І ще цікавий момент з поведінки Курта: побачив як спалюють євреїв – б'ється в поїзді головою об стіну. Ситуація, звісно, важка і трагічна… Але така реакція – не найкращий спосіб боротьби. Це прояв слабкості. До кінця фільму він навіть набереться певного героїзму, що не може не радувати.
Ще один чарівний персонаж, якого я не можу оминути увагою. Син Курта Герштайна. По-моєму, самий головний патріот в фільмі. Його патріотизму і Фюрер позаздрить. Жаль, що невідома його доля.
І логічне завершення. Чому ж посилилась неприязнь до євреїв? Рікардо Фонтана – загинув, а таких людей мало. Курт Герштайн повісився, а він же якраз почав мені подобатись! Дружина його залишилась без чоловіка, діти – без батька. Слід доктора загубився десь в аргентині. І все через євреїв, які так невчасно попались Герштайну на очі.І правда від них всі біди. Також обурює байдужа позиція церкви, союзників і всих боягузливих зануд, до яких звертається Герштайн.
пятница, 27 сентября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Зараз осінь.
У нас вже місяць дощі
Заливають усе навколо.
Вчора я,
Не зважаючи на протести застудженої душі
Намагалась піти в школу.
Але відразу за воротами
Мене догнали санітари літа.
Вони пищали високими нотами
Що з мене досить
Теорем, дигібрид них схрещувань
І електроліту.
Сердились.
Сказали, що я неадекватна.
Я слабо сперечалась,
Що у мене там квадрат і реферат.
Відповіли, що
То у мене голова квадратна
І щоб я
Не пручалась.
Мене везли поїздом
Останнього теплого вітру.
Хоча це може марево від
Температурної ночі.
Осінь,
Ховаючи усмішку хитру,
Закрила на втечу очі.
Там, в лікарні
Для осінньо-душевно-хворих
Багато кімнат.
Там багато сонця і
Липневі зорі
Змушують забути
В’язницю дат.
Суворий лікар – позитив,
Сказав: «запущена форма.
Але я її знаю
Багато років.
Для неї – це норма».
Мені виписали гарячий шоколад
Внутрішньовенно.
Інгалятор
З набором « літній сад»
Це – щоб зігрілась середини.
А зверху –
ковдру зелену.
Рея Бредбері
«Вино з кульбаб» -
Великими дозами перед сном.
До нього – ще шоколад, шоколад
З гарячим молоком.
Рекомендували ще Ханлайна,
Для імунітету.
Ніяких «нервів»!
Конфіскувати алгебру
І депресивні газети.
Табу на слово
«негайно».
Музо терапія.
Анулювати весь мінор.
Забрати музичні драми.
Сказали:
«Ну максимум – дозволити «Фльор»..
І то – слідкувати що саме!».
Радили
Французький шансон
Будь-який, без обмежень.
Позитивний роковий біт,
А далі
Від мене залежить,
Як сприйматиму світ.
…
Через маленьку вічність
Мене випустили.
Повернули душу –
Зашиту і нагріту.
Дали багато розумних порад.
І автомат.
На випадок, якщо хтось захоче відняти
Моє літо.
Маруся Мовчазна
У нас вже місяць дощі
Заливають усе навколо.
Вчора я,
Не зважаючи на протести застудженої душі
Намагалась піти в школу.
Але відразу за воротами
Мене догнали санітари літа.
Вони пищали високими нотами
Що з мене досить
Теорем, дигібрид них схрещувань
І електроліту.
Сердились.
Сказали, що я неадекватна.
Я слабо сперечалась,
Що у мене там квадрат і реферат.
Відповіли, що
То у мене голова квадратна
І щоб я
Не пручалась.
Мене везли поїздом
Останнього теплого вітру.
Хоча це може марево від
Температурної ночі.
Осінь,
Ховаючи усмішку хитру,
Закрила на втечу очі.
Там, в лікарні
Для осінньо-душевно-хворих
Багато кімнат.
Там багато сонця і
Липневі зорі
Змушують забути
В’язницю дат.
Суворий лікар – позитив,
Сказав: «запущена форма.
Але я її знаю
Багато років.
Для неї – це норма».
Мені виписали гарячий шоколад
Внутрішньовенно.
Інгалятор
З набором « літній сад»
Це – щоб зігрілась середини.
А зверху –
ковдру зелену.
Рея Бредбері
«Вино з кульбаб» -
Великими дозами перед сном.
До нього – ще шоколад, шоколад
З гарячим молоком.
Рекомендували ще Ханлайна,
Для імунітету.
Ніяких «нервів»!
Конфіскувати алгебру
І депресивні газети.
Табу на слово
«негайно».
Музо терапія.
Анулювати весь мінор.
Забрати музичні драми.
Сказали:
«Ну максимум – дозволити «Фльор»..
І то – слідкувати що саме!».
Радили
Французький шансон
Будь-який, без обмежень.
Позитивний роковий біт,
А далі
Від мене залежить,
Як сприйматиму світ.
…
Через маленьку вічність
Мене випустили.
Повернули душу –
Зашиту і нагріту.
Дали багато розумних порад.
І автомат.
На випадок, якщо хтось захоче відняти
Моє літо.
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Через багато місяців ти напишеш «як справи?»..
Але я навряд розповім щось нове чи цікаве.
Ні, ну як, я звісну за щось борюсь,
Не втрачаю надії,
Правда, хворію за місяць
стільки,
Скільки ніхто не хворіє.
Наливаю воду в чайник –
Кожен раз мимо,
Давлюсь від диму
з вогнища,
Не від цигаркового диму.
Чи згадую ?
Ну, тут
точно не порадую.
Ти тому й так швидко зник,
Бо не звик,
Втрачати.
Мені, мабуть треба було сказати?
що мене можна використати,
Але не зламати.
Приручити,
А потім
Втратити.
А любов…
Ну бачиш,
Я ж посміхаюсь знов.
Нам це «люблю»
Знадобилось щоб заповнити
Пустоту наших розмов.
Створити логічну петлю.
Інакше б дзвоном підков
Обходили різну фігню.
Ну от. Доля - дивна річ.
Навіть без протиріч
Зникли.
З власної історії,
До біса теорії.
Ми так
Не звикли.
Не знаю як ти…
Розбитий?
Пустий?
А я майже в нормі.
Це ж ти втікати звик,
Залишаючи страждати.
А я бадьоро,
в шкільній формі
Доживу останній рік
І мені буде зовсім
начхати.
Я йду вгору.
У мене знов свій світ,
Підпалений динаміт,
А не застаріла граната,
Привіт.
Я не буду чекати.
Ніякого часу
Все і відразу.
Я – перемагати.
Маруся Мовчазна
Але я навряд розповім щось нове чи цікаве.
Ні, ну як, я звісну за щось борюсь,
Не втрачаю надії,
Правда, хворію за місяць
стільки,
Скільки ніхто не хворіє.
Наливаю воду в чайник –
Кожен раз мимо,
Давлюсь від диму
з вогнища,
Не від цигаркового диму.
Чи згадую ?
Ну, тут
точно не порадую.
Ти тому й так швидко зник,
Бо не звик,
Втрачати.
Мені, мабуть треба було сказати?
що мене можна використати,
Але не зламати.
Приручити,
А потім
Втратити.
А любов…
Ну бачиш,
Я ж посміхаюсь знов.
Нам це «люблю»
Знадобилось щоб заповнити
Пустоту наших розмов.
Створити логічну петлю.
Інакше б дзвоном підков
Обходили різну фігню.
Ну от. Доля - дивна річ.
Навіть без протиріч
Зникли.
З власної історії,
До біса теорії.
Ми так
Не звикли.
Не знаю як ти…
Розбитий?
Пустий?
А я майже в нормі.
Це ж ти втікати звик,
Залишаючи страждати.
А я бадьоро,
в шкільній формі
Доживу останній рік
І мені буде зовсім
начхати.
Я йду вгору.
У мене знов свій світ,
Підпалений динаміт,
А не застаріла граната,
Привіт.
Я не буду чекати.
Ніякого часу
Все і відразу.
Я – перемагати.
Маруся Мовчазна
четверг, 26 сентября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Ну, добре.
Давай на чистоту.
Кожен день я встаю
і переслідую якусь мету,
кожен раз нову і кожен раз не свою.
Ну, так,
я звичайно шукаю щось хороше в новому дні,
тільки виходить до біса погано,
і, знаєш, я б рада лишатись тіні,
а виходить - в центрі майдану.
Ага, ще,
я мабуть пишу замало,
на злегка одноманітні теми,
хоч не скаржусь - у мене якась n-на кількість віршів і 4 поеми
про те як все дістало.
Доречі,
я ж ніколи не претендувала на звання оптимістки,
і звикла до звання істерички..
Ну може влаштую "мозкову прочистку",
але залишу старі звички.
Я тут чула,
що стала бездарно писати.
Ну що ж, на звання генія теж ніколи не претендувала,
легко визнаю поразку, щоб далі розповідати
"життя задовбало".
Поки не забула,
я починаю жити заново,
через дрібниці перестану нити,
заповню нудьгу планами..
Коротше почну жити.
Заново.
Маруся Мовчазна
Давай на чистоту.
Кожен день я встаю
і переслідую якусь мету,
кожен раз нову і кожен раз не свою.
Ну, так,
я звичайно шукаю щось хороше в новому дні,
тільки виходить до біса погано,
і, знаєш, я б рада лишатись тіні,
а виходить - в центрі майдану.
Ага, ще,
я мабуть пишу замало,
на злегка одноманітні теми,
хоч не скаржусь - у мене якась n-на кількість віршів і 4 поеми
про те як все дістало.
Доречі,
я ж ніколи не претендувала на звання оптимістки,
і звикла до звання істерички..
Ну може влаштую "мозкову прочистку",
але залишу старі звички.
Я тут чула,
що стала бездарно писати.
Ну що ж, на звання генія теж ніколи не претендувала,
легко визнаю поразку, щоб далі розповідати
"життя задовбало".
Поки не забула,
я починаю жити заново,
через дрібниці перестану нити,
заповню нудьгу планами..
Коротше почну жити.
Заново.
Маруся Мовчазна
среда, 25 сентября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Утро. Ноги с кровати свесить,
время чуть развернуть бы вспять,
вроде люди не так и бесят,
вроде нет причин зарыдать.
Глаза болезненно открывать,
утру мрачно шептать: "Отвяжись!"..
Настроение - "минус пять".
Отдых - качества "минус жизнь".
На ногтях трехнедельный лак,
круги из под глаз бьют тревогу.
А в душе ледяной бардак -
даже черт поломает ногу.
Грязное солнце выкатилось по полу,
нет времени его отмыть от грязи,
заменило звезды грубого помола.
С небом нет связи.
Маруся Мовчазна
время чуть развернуть бы вспять,
вроде люди не так и бесят,
вроде нет причин зарыдать.
Глаза болезненно открывать,
утру мрачно шептать: "Отвяжись!"..
Настроение - "минус пять".
Отдых - качества "минус жизнь".
На ногтях трехнедельный лак,
круги из под глаз бьют тревогу.
А в душе ледяной бардак -
даже черт поломает ногу.
Грязное солнце выкатилось по полу,
нет времени его отмыть от грязи,
заменило звезды грубого помола.
С небом нет связи.
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Став надміру холодним вітер,
тільки вийдеш - наскакує, з ходу!
Говорити "не хочу жити" -
вже не звичка, а навіть мода.
Осінь знов прийшла - така типова,
ніби друкована в типографії,
вже про неї немає слова
крім похмурої епітафії.
Дні за днями пливуть однакові,
заплановані по трафарету.
Я вже навіть не можу плакати,
чимсь нагадую м'яту газету.
Від одного вигляду сонця - нудота.
Знову день, а я навіть не спала...
Хто дістане мене з болота
в яке я добровільно попала?
Маруся Мовчазна
тільки вийдеш - наскакує, з ходу!
Говорити "не хочу жити" -
вже не звичка, а навіть мода.
Осінь знов прийшла - така типова,
ніби друкована в типографії,
вже про неї немає слова
крім похмурої епітафії.
Дні за днями пливуть однакові,
заплановані по трафарету.
Я вже навіть не можу плакати,
чимсь нагадую м'яту газету.
Від одного вигляду сонця - нудота.
Знову день, а я навіть не спала...
Хто дістане мене з болота
в яке я добровільно попала?
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
а осінь йде.й сліди лиша вологі...
ридає небо в крапельках дощу...
гарячий чай,але холодні ноги....
ні!холод в своє серце не пущу!
хай буде осінь в шелесті листів.
хай буде холод в завиванні вітру...
тепла забракло.і забракло слів...
не дихаю - нема повітря.
ні.осінь зла.дерева роздягає.
ні.осінь зла - бо зле шумлять вітри.
природа,сонце,літо помирають,
а осінь зверхньо дивиться згори.
шипить.немов поранена гадюка.
дзвенить.немов отруєний метал.
заклало вуха.сплю.не чую звуку.
напевне це останній лист упав...
Маруся Мовчазна
ридає небо в крапельках дощу...
гарячий чай,але холодні ноги....
ні!холод в своє серце не пущу!
хай буде осінь в шелесті листів.
хай буде холод в завиванні вітру...
тепла забракло.і забракло слів...
не дихаю - нема повітря.
ні.осінь зла.дерева роздягає.
ні.осінь зла - бо зле шумлять вітри.
природа,сонце,літо помирають,
а осінь зверхньо дивиться згори.
шипить.немов поранена гадюка.
дзвенить.немов отруєний метал.
заклало вуха.сплю.не чую звуку.
напевне це останній лист упав...
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
мовчати болем!
а в душі сміятись...
який абсурд, які смішні невдачі,
і не вітатись - тільки б не прощатись,
втекти туди, де все можливо втрачу.
аби кудись!
мені б лише свободу...
а я ж сміюсь з життєвого тупізму,
і кожен день від сходу до заходу,
дивлюсь на світ крізь саркастичну призму.
і знов абсурд!
а скільки мені треба?...
у марних днях перед короткими ночами,
промінчик сонця і шматочок неба,
і щоб не краяли словами.
я - навсібіч!
у мене параноя...
від себе бігти - щоб себе знайти,
втопає світ в гріховній купі гною,
мені ж втекти.
втекти.
втекти.
Маруся Мовчазна
а в душі сміятись...
який абсурд, які смішні невдачі,
і не вітатись - тільки б не прощатись,
втекти туди, де все можливо втрачу.
аби кудись!
мені б лише свободу...
а я ж сміюсь з життєвого тупізму,
і кожен день від сходу до заходу,
дивлюсь на світ крізь саркастичну призму.
і знов абсурд!
а скільки мені треба?...
у марних днях перед короткими ночами,
промінчик сонця і шматочок неба,
і щоб не краяли словами.
я - навсібіч!
у мене параноя...
від себе бігти - щоб себе знайти,
втопає світ в гріховній купі гною,
мені ж втекти.
втекти.
втекти.
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
зламався календар.
чого тепер нервувати, коли розірвані грати?
кошмар.
що робити з цим часом, що з'явився отак відразу?
втрачати.
хочеться спати.
а як можна спати, коли не знаєш коли вмирати,
знати,
що не більше ніж в інших часу, просто у мене відразу,
а їм - чекати.
падає небо.
а у мене осінь, серед літа, сохнуть дерева і в'януть квіти.
починай з себе,
наївна, на краю труни, вбачаються рожеві слони,
ну будьласка, не треба!
Маруся Мовчазна
чого тепер нервувати, коли розірвані грати?
кошмар.
що робити з цим часом, що з'явився отак відразу?
втрачати.
хочеться спати.
а як можна спати, коли не знаєш коли вмирати,
знати,
що не більше ніж в інших часу, просто у мене відразу,
а їм - чекати.
падає небо.
а у мене осінь, серед літа, сохнуть дерева і в'януть квіти.
починай з себе,
наївна, на краю труни, вбачаються рожеві слони,
ну будьласка, не треба!
Маруся Мовчазна
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
осіння параноя
мені осінь ця здавлює груди.
я від неї втекти намагаюсь.
вона поруч!навколо!усюди!
параноя.кричу і втікаю.
я боюсь Золотистої дами.
знову хочу сховатись в словах..
ні.безжальна.чіпляє кайдани.
ні.не здамся.надія в очах.
вона злиться — мене не скорити.
я тремчу — сили майже нема.
їй не вдасться мене полонити
всі її поривання — дарма.
параноя.вона мабуть близько.
вона злиться.боюся.я мчу.
за гілки зачепилася — слизько.
вона злісно шипить "не пущу"
осінь в монстра вже перетворилась.
очі блискають гнівом різким.
не скорюсь.не корюсь.не корилась.
всеодно хай лишиться ні з чим.
вона вигляд зробила байдужий.
якось сонно навколо дивлюсь.
за змертвілі пелюсточки ружі
я цю осінь найбільш не люблю.
не люблю я птахів відпускати.
не люблю зсиротілих дерев.
не люблю я від вітру тікати
й перегукувать його рев.
я не можу.мені все здається,
що за спиною осінь стоїть.
як змія навкруг шиї зів*ється
тепло серця розвіє за мить.
вона зла,що б мені не казали!
сумно птахи стали співать
про самотні осінні вокзали
і про сльози що сумно звучать.
Маруся Мовчазна
мені осінь ця здавлює груди.
я від неї втекти намагаюсь.
вона поруч!навколо!усюди!
параноя.кричу і втікаю.
я боюсь Золотистої дами.
знову хочу сховатись в словах..
ні.безжальна.чіпляє кайдани.
ні.не здамся.надія в очах.
вона злиться — мене не скорити.
я тремчу — сили майже нема.
їй не вдасться мене полонити
всі її поривання — дарма.
параноя.вона мабуть близько.
вона злиться.боюся.я мчу.
за гілки зачепилася — слизько.
вона злісно шипить "не пущу"
осінь в монстра вже перетворилась.
очі блискають гнівом різким.
не скорюсь.не корюсь.не корилась.
всеодно хай лишиться ні з чим.
вона вигляд зробила байдужий.
якось сонно навколо дивлюсь.
за змертвілі пелюсточки ружі
я цю осінь найбільш не люблю.
не люблю я птахів відпускати.
не люблю зсиротілих дерев.
не люблю я від вітру тікати
й перегукувать його рев.
я не можу.мені все здається,
що за спиною осінь стоїть.
як змія навкруг шиї зів*ється
тепло серця розвіє за мить.
вона зла,що б мені не казали!
сумно птахи стали співать
про самотні осінні вокзали
і про сльози що сумно звучать.
Маруся Мовчазна
вторник, 17 сентября 2013
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
Крапля впала на вікно, як на смугу нота. А у мене від життя вже давно нудота.
